|
У понеділок я був молодим французьким стоматологом. Мене звали Рене. Я заробляв 1700 еврів на місяць. Моя дівчина Ізабель, з якою я познайомився два місяці тому, крадучи комп`ютерних мишок у гіпермаркеті електроніки, наважилася представити мене своїм батькам. Ізабель потрібна мені, аби видворити з пам`яті студентку емігрантку з якогось Тунісу чи Алжиру, яку я виїбав та кинув у квітні, кинув виношувати кольорового покидька, майбутнього хасида. Батьки Ізабель: приємна прохолода долонь батька, зовсім ще нестара мамуля, вино, посмішки, розмови про мою роботу, демонстрація бездоганного прикусу, бібліотека папашки, цнотливо оповиті вчорашньою “Le Mond” томи Батая. Прощання з батьками: “не натрапте на копів” від мамулєньки, пігулка від люб`язного папашки, ні винній вині. Вийшла провести, поцілунок під лозами, трафаретне стискання Там, Де Треба, оревуар.
Я їду в авті, приємні кумедні бевзі, старенькі обородла, вони нам куплять квартиру в Ке д`Орсе, будуть приїздити щосуботи з кошичком свіжих фруктів, де мої сигарети, ось вони, яка приємна на дотик кишеня, чудовий вельветовий піджак, я вдягнений як Лакан, я вивчений як Лакан, я осилений як Лаокоон, мій дім, виходжу, мене вивертає бонсуаром у бік літніх панночок, де мої ключі, ключі, ооооось, моя мохната рука, килимок засрав собака горишніх нікудишніх нетямууущих негодящих непутящих сусідів, я увійшов.
Я ходжу по квартирі з плойкою в руці. Навіщо плойка в моїй руці? Я накручую волосся на лобку, хай там буде кучеряве, як на моїй розумній голові.
Я підходжу до вікна, я кричу смердючим арабським виродкам в скверику: «Ей, хлопці! Зробіть тихіше!» - вони збавляють звук свого грьобанного китайського бумбокса. Я сідаю за стіл, дістаю молескін, відкриваю на сторінці «17 липня», записую: «Смердюче, кошлате, потворне арабське плем`я. Люблю пізду Ізабель».
У вівторок я був богом забутим чи то парагвайським, чи то уругвайським письменником 85 років зроду. У мій ніс вплетені стрічки кольору національного прапора. На стіні над ліжком висить пам`ятна фотографія в рамці: рукостискання з Варгасом Льосою тридцять років тому. Я лежу на ліжку, змахуючи пісок з пуза, пісок і комах змахую. За вікном ганяють м`яч хлопчики, галаслива веселість, чемпіонат трьох дворів. Я насилу підводжуся, спираюся долонею об стегно з вилізлими погрітися тонкими варикозними змійками. Підходжу до стелажів, знімаю з четвертої полиці книгу. Це моя книга, я написав її дванадцять років тому. Її оформили без смаку, оформлювач, що сидить у видавництві за цитрусовим столом, посмоктує американський прохолодний напій, фігляр, нікчемний імітатор Ботеро, лише фиркнув, коли я тицьнув нігтем в цілком благопристойну картинку з левами і Дівою Марією. Картинка була кинута в кошик разом із спорожнілою пластиковою тарою від штатівської шипучки, натомість мені підсунули зображення трьох неприродно роздутих селянських тіл, більше схожих на чоловічі яйця в перші хвилини відвідин борделя, - неподобство, що красується на обкладинці і понині.
Я розкриваю книгу, дивлюся сліпнучими очима в огидно підібраний шрифт. Я плюю на сторінку, потім ще раз. Я розтираю пальцем слину по всьому заповненому текстом простору. Я трохи нахиляюся вперед і поміщаю свій член, що бовтається, схожий на сплячого кажана, між сторінок, покритих слиною, стискаю з двох боків руками палітурку. Ні, не боляче; ні, нічого не відчуваю. Я перестав відчувати цілющий струмочок в своєму членові майже 18 років тому, ще жива була Єва (Браун? Перон? – прим. нетямущого перекладача). Я кладу книгу на підлогу, крекчучи, нагинаюся і з натугою випорожнююся на марудні листи, що мріяли увібрати мене в себе, але натомість обпалюють незнайомістю літер, як завжди виходить з любовно випестуваними творіннями.
Хлопчики під вікном кричать про якогось Ромеро, що заштовхав свій гол не за правилами. Я випорожнююся на книгу і, примружившись, уявляю, що цей Ромеро – мій правнук, зараз він увійде до кімнати, запиханний, бордовий від гри і від гніву, маленька планета, щоб поскаржитися мені на поганих товаришів, що не визнали гол, обіцяючий стати вирішальним, зараз він увійде, з ключем, що висить на шнурку, на пульсуючій шиї. Так мрію я, але безвольна ганчірочка члена, що тремтить в такт моїм дефекаційним мукам, говорить про зворотнє.
У мене ніколи не було дітей.
У середу я був санітаркою в копенгагенському будинку піклування. Мене звали Грета. Мені було скількись років. У мене було червоне непривабливе лице, худий хвостик на потилиці і рихлий зад.
Мене поставили наглядати над вісьмома немічними старими. Людей похилого віку було троє: старий До., старий J., старий Z. Старих було п`ятеро: стара До., стара О., стара Про.-S., стара N., стара М. Усіх їх викинули через презирство жирні процвітаючі сини і дочки. Старого До. я знала з дитинства. Він співав в стилі йодль в кабачку навпроти нашого будинку, куди ой як часто завертав мій тато, щоб залити очі і знайти, кого б нанизати на свою смердючу веснянкувату палицю.
Про мене говорять, що я ідеальний персонаж фільмів Ларсена фон Трієра. Я не знаю, хто це. Я жорстока. Я фанатично віддана дисципліні.
Старі ублюдки зовсім вижили з розуму. Їх неможливо привчити надягати капці на ноги і відрізняти віддзеркалення в дзеркалі від навколишніх осіб. Вони паскудять прямо в піжами і забули, як їсти ложкою.
Для кожного старого недолюдка з довіреної мені групи я придумала своє покарання за провини. Стару До. я ляскаю по вухах долонями, «це вітер» - говорю я. Або: «це бог перднув» - стара До. сміється, хоча не розуміє моїх слів. Старій О. я засовую в ніздрі кульки, що скачали з крихт і сміття.
Старому До. я заганяю голки під нігті. Старому J. висмикую щипцями брови і вії. Старого Z. зариваю мордою в холодець моєї дупи і душу нею, як подушкою, він був піхотинцем Вермахту, два роки грів яйця в ситному радянському полоні, про що не забуває розповісти, коли пелена полоум`я розріджується. Старій М. я забинтовую голову, а коли та питає навіщо, говорю, що їй вирізали мозок і вшили в голову телевізор – стара розуміюче гуде. Стара N. ходить у мене в улюбленчиках, тому я їй майже нічого не роблю, тільки іноді роздягаю і дивлюся на гладке місце над серцем – після заявленого раку грудей N. ампутували лівий горбик. Мене зачаровує відсутність звичних предметів, це як морозивник Клаус, що завжди стирчить зі своїм візком в міському розважальному парку, – якщо він колись не прийде, я дивитимуся на те місце, де він стояв, прикидаючи, чому рівний бетонний кут замість громади м`яса. У старої Про.-S. відвисає нижня губа і з неї капає біляста осоружна рідина; я іноді стуляю їй рота і скріпляю губи трьома залізними прищіпками.
Мої хворі прості настільки, що давно вже ковтають рожевий туалетний папір замість сніданків.
Я смерджу. Я люблю свою роботу. Я смерджу. Я люблю свою роботу. Я смерджу. Я люблю свою роботу.
У четвер я був працівником поштового відділення з витрішкуватими очима десь в Девонширі. Звали мене, припустимо, Мартін. Я стояв за стійкою і відлічував пенні. Особливо я подобався царственим фарбованим пані під 50. Підором мене вважали зухвалі та розв`язні хлопці в дутих куртках, що нарочито нетерпляче виривали з моїх рук проштамповану квитанцію. У їх манері було приліплювати пожовану жуйку до скла мого робочого боксу. З ненавистю, з бичачою перевагою. На вихідних я готував смачні пампушки, наводив лад в особистих речах і дивився канал Діскавері. У моєму житті було: роздавлений птах в робочих кварталах, підглядання дівчачих боягузів (sic!) за допомогою люстерка, отримання вірусу в аттачменті, бійка з п`яним бомжем під час навчання в коледжі (яке слово він весь час повторював? honky? tonky? stinky?), серйозний поріз під час першого пробного гоління засміченим верстатом (sіс-2!) вітчима, голубине лайно на красивому коричневому береті, звичка гасити сигарети, кидаючи їх у калюжу заради прощального звуку, книга російського письменника, вкрадена (ні, не вкрадена, я просто підробив у формулярі відмітку про повернення) в шкільній бібліотеці, та вечірка у Дуглас, коли п`яна Мері повела мене в туалет, і міг би статися мінет (ми вигнали з сортиру два що палили план чорношкірих – я тоді вперше відзначив, наскільки прекрасні у негрів зуби), але вона розсміялася побачивши моєї домашньої білизни і пішла, втративши зосередженість, прогулянки в лісі і твір віршів, по самі вінця переповнених Діланом Томасом і підлітковою розфокусованою хіттю, ще одна звичка – нюхати свої плавки і шкарпетки перед тим, як шпурнути їх в корзину для прання, Depeche Mode, Eurythmics, Dire Straits, Scritti Politti, втім, Scritti Politti - це лайно, Cornershop, Bilge Pump, йа воль, ще була недочитана книжка Альбера Камю, в якій чотири роки опісля я знайшов флаєр на те саме паті в одному клубі, де відбулося грандіозне побоїще між лисими, як коліно, тедді-боями і чубатими марксистами з коледжу, ще було харчове отруєння і любов довго простоювати, притулившись щокою до настінного календаря. Всі спогади змішалися.
У п`ятницю я був африканським бунтівником, що розшукується владою після провального добре проконопаченого путчу. Я знав, що в столиці на мене спустять скажених собак, мене розтерзають на площі, спалять на вогнищі з моїх же листівок, чудових червоних листівок, де я тисну слизняка-президента військовим черевиком. Я притулився до дерева з обідраною корою, з одягу на мені тільки джинсові шорти. Я дістаю з цих шортов свою головешку. Ми обидва гладкі: стовбур дерева і стовбур мене. Я бачу дим у місті, знаю, що в місті ще катують моїх соратників, з них викачують шприцами кров у підвалі лікарні, червона кров на чорній шкірі, президентський солдат в уніформі плює в обличчя моєму братові, інший підносить до братового обличчя обличчя полумиско полумисок зі свіжим лайном, мочає обличчя брата, примушує їсти, брат не розтискав зуби, поки між ними не пропихують ніж для чищення риби. У сусідньому приміщенні ще троє солдатів ґвалтують мою маленьку сестру, бадьорі солдати президентської гвардії, жирні лиснючі морди, браві послужливі зади, рухаються назад-вперед їх напилки, в кров здираючи все гладке, все ніжне, все бережене, все її. Я теж рухаюся назад-вперед, тільки попереду мене немає жінки, є порожнеча і трохи лісу. Я ослаб, я не їв, лівою рукою я тримаюся за обгризений стовбур, щоб не впасти до кінця терки. Зараз у місті по телевізору покажуть президента, він говорить осоружніше, ніж будь-яка людина пердить, він виступить вирядженим, ця папужка, він скаже, що бандитів переловили там, покарали там, та дум, і повертайтеся там, возвернітеся, думаю я, роботяги, на свої плантації, на пальми, мавпочки, на пальмочки – і обдарує їх американською купленою усмішечкою.
Я кінчив. Наді мною і над лісом піднявся місяць, круглий, як диск, на який записали зґвалтування сестри.
Якби поблизу було хоч трохи піску, я зарив би в нього свою червону кошмарну голову.
У суботу я був солдатом радянської армії. Я йшов в її лави вже після інституту, тому я добре знав, що у війни не жіноче обличчя, знав усе про гарматне м`ясо і дещо про кулю-дурку. Я знав, що армія – це основний плацдарм для перетворення людини на ублюдочну тварюку з нашиваннями на голе тіло, згодну на будь-яку мерзоту на ім`я подвіг. Розумів, що будь-якої хвилини командир може скористатися мною, як привокзальною повією. Розумів, що в казармі можу бути схоплений десятком спітнілих рук, відтягнутий до тренувальної, прив`язаний хитрим способом до тренувального «коня». Знав, що після цього почнеться – притока крові до гм, удари мокрим віником по геніталіях, обсмоктування просоченої сечею і сльотою туалетної ганчірки, запихнутої мені в рот як кляп. Знав, що мені належить витримати короткі візити батьків з банками варення і моїм відведенням очей і маскуванням побоїв. Знав і бачив батьківські сльози, ахи. Розумів, що мені завжди може «випадково» відрізати руки циркуляркою або зламати хребет вітром з півночі. Армія, знав я, - це одеколонна бульбашка, по самі вінця наповнена концентрованим насильством.
Насправді ж усе виявилося куди як веселіше і жізнєрадостнєє. Хоча не сказав би, що це мене задовольнило. Справа в тому, що всі люди, які проходили службу в нашій частини, опинилися по-дивному речовинні. Наприклад, рядові складалися з обрізків садового шлангу для поливу настурцій. Генерали суцільно складалися з пляжних кабінок для переодягання. Єврейтори (sic!) узбецької національності були зроблені з халви, а єврейтори інших національностей – із зв`язаних ізоляційною стрічкою хокейних ключок. Офіцеркий склад хизувався такими інгредієнтами: 95% - відвар з шапки-вушанки, 5% - магнітофонна стрічка із записами зразків мови божевільних. А один майор, бажаючи відрізнитися, складався майже на 100% з дитячої хвороби кашлюк. Мені довелося з цим змиритися і конвертувати 80 кг свого безглуздого мясокостного складу в нову речовинність: англійські шпильки і металеві дощечки з номерами квартир – ось із чого складався я тепер. Я був коробкою, мене накрили кришкою і постукали згори для упевненості добротними пальцями. Пе-пе-пе.
Я не манірний німець і не грубіян англієць – я не стану приховувати, що життя в казармі, крім безпросвітного жаху підйомів, відбоїв і щотижневих помивок, крім компоту з бромом, який пили всі, кому не дорогий свій кінець, мало, так би мовити, свій нестатутний бік. Правда, не було в ньому й дещиці насильства. Були ритуали, чи що: ось один солдат виходить на середину кімнати і починає викидати бога з голови (жест, схожий на те, як футболіст кидає м`яч з ауту), а навколо нього збираються інші солдати і обшивають його самоту зсередини м`якою червоною парчею співчуття. Або – інше. Взимку, під час стройової підготовки, група солдатів відходила убік, лягала на пузо і починала злизувати із землі мокрий сніг, немов це кефір. Той, хто першим доповзав до стіни в/ч, залишивши позаду себе вичищену доріжку, ширяючу в мороз скатертину людської слини, автоматично перетворювався з пішака на ферзя і міг ходити вперед, назад і по діагоналі. Ще, бувало, солдат роздягався, ставав у кут, встановлював руки під прямим кутом і цілий тиждень виконував функцію вішалки для одягу.
Але навіщо я вам все це розповідаю, суки? Ви цікавите мене не більше, ніж зламана оправа окулярів, чим зламаний оклад ікони.
Моя гра має назву армія, моя гра має назву постійність веселощів і бруду.
І лише в неділю я був самим собою, довговолосим уйобком у важкенних робочих гівнодавах «Катерпіллер». Я прокинувся, сів за стіл і сформулював основні тези:
а) я не люблю речей, які погано пахнуть, including всі точні і гуманітарні науки;
б) я мрію відформатувати своє обличчя за лекалом Едварда Мунка, картина «Крик»;
в) я не визнаю причин для пробудження;
г) я ідеальний споживач хрускоту в людських суглобах: що за звук, диво-звук!;
д) я виступаю за свободу публічного сечовипускання, легалізацію непривабливих жіночих облич і збільшення дистанції між людськими тілами;
е) я однозначно проти вітру в обличчя, що вдуває в зовнішність схожість з газетними персонажами;
е) я не розумію, куди поділися пункти прийому порожніх пляшок;
ж) я доручаю почати розслідування причин того, що я стаю такою бажаною мішенню для продавців, листонош, квартирних господинь, мінял, цирульників, сквєрносіїв, кошкодралів і представників суміжних професій.
Число Місяць Рік Підпис
|
