|
Капітан Йочис був героєм битви над Нисою. Коли він загинув, дивізійний поет написав про нього пісню, яку ще й нині співають іноді на п’яну голову військові поселенці в Любожі. Іменем Йочиса там назвали тиху, зелену вуличку, що веде від ринку до костелу. Сивочолий поручник Олдак, комендант військового поселення, написав душевного листа вдові, Малгожаті Йочис із Ясла: приїжджай, пані, тут на тебе чекають друзі. І ще багато зворушливих фраз про героїзм її чоловіка. Невдовзі прийшла відповідь. Округлим жіночим почерком пані Йочис повідомляла поручника, що скористається запрошенням, що не знає, як їй далі бути, життя їй більше не миле. За пам’ять про чоловіка дякує від усього серця. “Хай Вас Бог благословить за все, що Ви зробили для його пам’яті і для мене”.
„Хай Вас Бог благословить” – це звучало гідно, може, трохи наївно, по-сільському, але в кожному разі за цим відчувалася поважна особа. Як вона виглядає? Скільки їй років? Капітан незадовго до своєї смерті розповідав Олдакові про дружину, навіть фотографію показував, але фотографії були відомо які – наклепницькі і вибляклі, а капітан називав дружину не інакше, як „моя стара”. Він кохав її палко, Олдак відчув це, слухаючи його низький, трохи хрипкий голос. Самому Йочисові на той час уже стукнуло сорок, до красенів він не належав, волосся мав рудувате, а його щоки часто полискували золотистою щетиною. Все це однак небагато говорило про його дружину.
Відтак на приїзд капітанші очікували нетерпляче. Вдова Йочиса – така постать додасть блиску Любожові. Для неї приготували помешкання, дві корови, кілька свиней, акт передачі у власність. Олдак особисто перевірив справність електропроводки і простежив, щоб відремонтували колонку. З Ясла надійшла довгоочікувана депеша: приїде в понеділок. Любож охопило піднесення. Вибрали делегацію, щоб урочисто зустріти капітанську вдову, високошановну матрону, яка ділила з героєм його ложе, його клопоти, турботи і хліб насущний.
Був похмурий, але теплий ранок. Роса скрапувала з ледь пожовклого листя. Величенький тлум любожан зібрався на станції, куди мав заїхати потяг, який віз пані капітаншу. Стрілочник – сивий і висушений німець – шанобливо тримався на належній відстані. Коли пролунав далекий свист і на горизонті з’явився стовпчик диму, зібраних огорнуло хвилювання. Німець став струнко. Потяг кудкудакнув і вкотився на станцію. Поручник Олдак нервово закусив губу.
Відчинилися лише одні двері. З них вийшла зморщена, трохи тремтлива старенька – ні, це не вона! – а потім вискочила щупла, середнього зросту дівчина в габардиновому плащику і беретику на світлому волоссі, зібраному ззаду у великий вузол. З вагона їй послужливо подали валізки. Ледве вона встигла здійняти їх зі сходів, як потяг рушив. Дівчина стояла серед валізок, зацікавлено розглядаючись довкола.
Хтось штурхнув Олдака: не спи. Поручник вибрався з натовпу і віддав молодій честь.
- Ви?.. – він мусив прокашлятися, бо аж захрип від розчулення. – Пані капітанша?
- Так, – відповіла вона молодим дзвінким голосом. – А це, дозвольте представити, моя мама.
Поручник поцілував руку старенькій. Потім звернувся, вклоняючись, до молодої:
- Вітаємо, вітаємо, пані капітаншо. – Вона подала йому руку, а він довго, церемоніально не відривав від неї губ. – Від усього серця! – сказав поручник, виструнчившись. І ще раз повторив. – Від усього серця!.. Пам’ять про капітана ніколи нас не покине! Ми всі почуваємося його солдатами, – запевнив він її.
Вона була зворушена. Її підборіддя, злегка випнуте, нервово смикнулося, очі зволожилися.
- Дякую, – прошепотіла вона.
- Тепер Аля, – нагадав хтось із натовпу.
До пані Йочис наблизилася худенька дівчинка з оберемком квітів. Вона промимрила кілька слів і подала квіти капітанші. Тепер вже капітанша не змогла стримати сліз. Жінки кинулися до неї і почали наввипередки її втішати. Відповіддю їм стали бурхливі ридання капітанші.
Її мама стояла поряд – насуплена і невдоволена.
- Досить уже, досить, Малгосю, – заспокоювала вона дочку.
Жінки витирали сльози.
Олдак вказав хлопцям на валізки. Ті наввипередки кинулися до них. Сам він узяв пані Йочис під руку і повів уперед. За ними попрямував тлум любожан. Позаду йшли хлопці з валізками, поруч них мама пані Малгожати.
- Я був другом пана капітана, – сказав Олдак. – Не було в дивізії кращого офіцера. Солдати його обожнювали. Він часто розказував мені про вас.
Пані Йочис витерла очі кулачком.
- Я однак сподівався, – промовив невпевнено поручник, – що ви значно старша.
Вона мало не всміхнулася.
- Я не така вже й молода. Мені двадцять один рік. І я стільки пережила...
Раптом вона зупинилася. Процесія загальмувала.
- Магнолії... – прошепотіла вона, приглядаючись до пожовклого листя на чудернацько покручених гілках. Усміхнулася. – Я ніколи не бачила, як вони цвітуть.
Натовп зашушукав. – „Сміється?” – „Сміється”. – „А що каже?” – „Каже, що магнолії”. Магнолії? Усі здивувалися. Що їй до магнолій?
Пані Йочис обернулася, і усмішка сповзла з її обличчя.
- Вибачте, – шепнула вона збентежено.
І пішла далі. Тільки сказала ще:
- Бо Зигмунт мені писав, що в цих краях є магнолії.
Більше про них не говорили.
За костелом Олдак показав їй табличку на розі вулиці:
- Бачите?
Вона мало не скрикнула. Вулиця капітана Йочиса! Дивилася на напис здивовано і майже зі страхом. За мить її обличчя розпогодилося, підборіддя втягнулося назад, мовби зім’якло, і вуста прочинилися в усмішці. Натовп знову зашушукав. – „О, бачили?” – „Радіє, що вшанували чоловіка”. – „Стільки й щастя вдові”, – додав хтось по-філософськи.
Нарешті їй показали дім, в якому вона буде мешкати: двоповерховий мурований будиночок з городом, обнесеним металевою сіткою. Всередині чотири обставлені кімнати, кухня з посудом і табуретками, комірка; за будинком ціле обійстя: стайня, корівник, хлів, інвентар, бетонна гноївка; під навісом повно рівненько нарубаних дров і брикетів з фабричним маркуванням. Люди розглядалися і ходили як у себе. Натоптали, набрудили, зазирали в шафи, постукували по стінах. Стара роздратовано пішла до кухні розпалювати вогонь, а пані Малгожата, може, трохи приголомшена, мовчки сиділа у фотелі, розсіяно вислуховуючи втішання. Врешті-решт поручникові вдалося випровадити товариство. Сам він поводився тактовно, багато в житті надивився. Прощаючись з капітаншою, сказав:
- Можете жити з господарства, а можете працювати в гміні. Ми відкриваємо пошту. Не хочете?
- Хочу.
- Ви ще молода, а вже таке горе... Але тут ви маєте відданих друзів.
- Я знаю.
- Усі ті жінки, які вас зустрічали, – це або вдови, або дружини солдатів нашого полку. Люди Йочиса шанують вас, як його самого. Якби ви погодилися, ми б вибрали вас до складу правління Спілки Ветеранів. Нам потрібні авторитетні люди. Вдова капітана Йочиса – це була б гарантія, що...
- Так, – перервала вона його. – Я згідна.
- То до побачення. Цілую руку. До побачення.
І вийшов.
Відтоді він заходив рідко, лише в разі істотної потреби. Інші так само. Від пані Йочис усі трималися на відстані: з поваги. Вона була гордістю поселення. Про неї говорили: „пані капітанша”. І кожен знав, про кого йдеться. Нікому не заважало, що вона молода і гарна. Навпаки, їй це додавало несподіваного блиску, як позолота – образам святих. Так і говорилося. „Це свята жінка, свята!” – стверджував поручник Олдак, і всі з ним погоджувалися, навіть ксьондз.
Вона заправляла поштою, маючи у своєму розпорядженні безногого Віндака, колишнього ординарця її чоловіка. Привозячи листи зі Львувка, він завжди ставав перед нею струнко.
- Капітанша – це ого! – розказував Віндак бабам. – Сама порядність. Я не маю, на що жалітися. „На, каже, рядовий Віндак, випий собі.” А я: „Дозвольте доповісти, пані капітаншо: дякую. Слава батьківщині!”. Для батьківщини вона – все. Викапаний капітан.
Жодні урочисті збори не обходилися без її участі. Сама вона, щоправда, ніколи промов не виголошувала: сиділа зазвичай у президії, заслухана, нерухома, можливо, замислена над вдовиною долею. Зрідка щось у залі привертало її увагу, усмішка зблискувала на її вустах, але тут-таки й згасала. Промовці зверталися до неї. Її брали за приклад. „Як той геройський капітан, дружина якого ділить з нами наше суворе сьогодення... разом з нами співтворить... тут, на кордонах польськості...”
Коли хтось затягував з податком, з хлібоздачею, з чим завгодно, на зборах лунали волання:
- Чи ж за це ми боролися? Задля того загинув капітан Йочис, щоби ти, хлопче, вітчизни-матері не шанував? Ось, тут сидить вдова капітана Йочиса! Подивіться їй в очі, якщо відвага є!..
Ніхто з боржників не мав відваги подивитися в очі вдові капітана, який загинув за Народну Польщу. Вдова ж сиділа мовчки, іноді залита рум’янцем, ще частіше – біла, як крейда.
Її запрошували на вечорниці. Любожани танцювали, аж підлога в корчмі вгиналася. Вона сиділа на лавці під стіною в товаристві матусь і тещ. Нікому й на думку не спадало запросити пані Йочис на танець. Лише перукар Петрак, колишній капрал, а тепер просто пияк, одного разу підступив до неї:
- Ну що, капітаншо? Поскакала би собі трохи, нє? Якби лиш я мав ліпший фрак!
- Іди ти! – гаркнули на нього жінки. – Виділи батяра? Буде тобі капітанша з таким голодранцем танцювати!..
Пані Йочис водила розсіяним поглядом за тлумом танцюристів. Гриміла мазурка – голосна, запаморочлива, з підскоками. Було чути безладний тупіт, прискорене дихання, вибухи сміху. Повітря гусло від горілки, поту і кружляння барв.
- Баби! – гукав до тих під стіною п’яний перукар Петрак. – Розказати вам анекдот? Але такий масний, щоб кожна зразу вродила!
- Марш звідси! – відганяли вони його. І додавали обурено. – Ти при пані капітанші стримуйся. Треба знати, що де говорити.
- Анекдот!.. Масний!.. – викрикував Петрак, відходячи до тлуму танцюристів. – Мааасс...
Зник. Тупанина продовжувалася. Пані Йочис опустила голову. Хтось шепнув:
- Небіжчика згадала.
Близьких друзів у неї не було. Ніхто не насмілився запанібрататися. До неї придивлялися, але звіддалік. Хтось якось розповідав, ніби бачив, як вона стояла у вікні і, щось мугикаючи, розчісувала своє довге світле волосся. Не хотілося вірити. Мугикала? А що? Якесь веселе чи таке до плачу? Та ні, – відповідав той. – Щоб мене грім... Таке щось тара-тарара...
У неділю вона самотньо гуляла лісом. Раз її бачили на порослому вересом пагорбі. Дійшовши до вершини, вона здійняла руки вгору. Потім розвела їх у боки. Потім витягнула вперед. Потім знову опустила. Робила гімнастику. Кілька разів підстрибнула, перевернулася – і сукня задерлася їй на голову. Вона голосно розсміялася. З пагорба спускалася усміхнена, з букетом вересу в руці. Раптом зупинилася. Протягом хвилини наслухала – і усмішка зникла з її обличчя. Вона знову була зосередженою, пильною. Гнівно кинула верес на землю і з опущеною головою повільно пішла додому.
Минали роки. Навесні розцвітали магнолії. 1 травня пані Йочис засідала в президії. У липні вибиралася до ближнього сільськогосподарського кооперативу допомагати на жнивах. 22 липня – свято, знов урочистості. 1 вересня – участь у відкритті навчального року. Дитячий хор співав пісню про капітана Йочиса. Дерева жовтіли. Пагорб вкривався іржавим вересом. Дув холодний вітер. Погойдувалися голі дерева. У листопаді – знов урочистості. „Пам’ять про капітана ніколи нас не покине!..” Взимку селяни чвалом в’їжджали в Любож на дзвінких санях. Діти гасали на лижах. На пошті в кармазиновій пічці потріскував вогонь. Відчинялися двері – крізь них вривалася пара. Безногий Віндак пив. „Пані капітаншо, дозвольте доповісти, слава батьківщині, раз-два!” Під час новорічних забав пані Йочис сиділа під стіною з матронами. Звучала мазурка, перукар Петрак клеїв дурня. Потім знову весна, світило сонце, парували дороги. Магнолії, магнолії...
До Любожа приїхав новенький: зоотехнік Тадеуш Вєнцек. Родом був з Карчева, мав близько 25 років, чорнявий, невисокий, худорлявий, спритний. Він уже встиг змінити багато професій. Відразу після війни був бургомістром у маленькому містечку біля Зеленої Гури. Відтак півроку просидів у в’язниці. Потім працював у репатріаційній службі, співав у хорі, був касиром у кінотеатрі і кондуктором на автобусному маршруті. Врешті йому все це набридло, і він вирішив чогось навчитися. Записався на дворічні сільськогосподарські курси, відділ тваринництва, закінчив їх і приїхав до Любожа на практику. Йому тут сподобалося: гарна площа Ринок, магнолії, ренесансний костелик, оточений стрункими тополями, Голодна вежа ХІV століття, фрагмент старих фортечних мурів. Він вибрався на пошту, щоб відправити рекомендований лист до родини: авжеж, залишаюся тут.
Пані на пошті привернула його увагу. Точніше, її підборіддя: ледь неправильно, але так м’яко висунуте вперед, що, дивлячись на неї, його весь час хотілося погладити. Вєнцеку здавалося, що жінка не спускає з нього очей. Лихо, звідки тут такі баби?
Він спробував зав’язати розмову:
- Швидко лист дійде?
- Як завжди.
- Тобто?
- Як Божка дасть, – сказала вона з усмішкою.
Її голос йому сподобався.
- А ви не могли б постаратися, щоб Божка захотіла пошвидше? – запитав він кокетливо.
Якусь мить вона не могла його зрозуміти. Це, мабуть, був жарт, так? З нею ніхто ніколи не жартував. Вона відповіла:
- Від мене це не залежить.
„Строга, – подумав він. – Обійдемося”, – і попрямував до виходу. Раптом почув її голос:
- Ви не місцевий?
Він зупинився.
- Ні. З Варшави.
- О! – здивовано вигукнула вона. Потім запитала: - Давно ви тут?
Він відповів. Поговорив ще про те і про се. Пообіцяв прийти подивитися на її корів, яким, за її словами, нездоровилося.
- Мене не лише корови цікавлять, – зауважив він грайливо.
Вона розсміялася. „Мила”, – подумав зоотехнік. Але тієї ж миті скрипнули двері, і жінка обірвала сміх. „Нервова, – визначив зоотехнік. – З такою краще й не починати”.
Але в неділю після служби він вибрався до неї. Одягнутий був трохи інакше, ніж усі місцеві: мав на собі синю англійську вітрівку, дещо поношені, але з доброго матеріалу штани. Варшав’янин – це відчувалося. Побачивши його, пані Йочис не зуміла приховати радісного замішання. Спочатку вона його частувала чаєм з варенням, потім переконала залишитися на обід. Подала український борщ, галушки, смажену яловичину, яблучний пиріг, маківник. Пан Тадеуш їв з апетитом, хвалив, намовляв пані Малгожату на келишок, розказував історійки про різних варшавських сановників, а стара пані, мама вдови Йочиса, тремтячим голосом нагадувала про кулінарні здібності дочки:
- Це вона... вона сама...
Про корів не було й мови.
Зоотехнік Тадеуш Вєнцек йшов додому, збуджений від алкоголю і власного щастя. „Оце жінка, – розмірковував він. – І до ліжка, і до господарства. Трохи замовчазна. Але, Господи, мені ще в житті так добре не було, як у неї. Пиріг супер, м’ясо трохи твердувате. Нннічо...”
Раптом він зупинився, вражений певною думкою.
„Її прізвище Йочис, нє? Йочис! А ця вулиця саме так і називається – Йочиса. Що таке, до дідька?”
Вдома він запитав про це свою господиню.
Вона йому все розповіла про Йочиса і пані Йочис.
- А заміж її ніхто не сватає? – запитав квартирант.
- Як це заміж? Її перший чоловік був героєм! За кого їй тепер виходити?
- За кого, за кого, – повторював він роздратовано. – За чоловіка! Хоч би й за мене.
Господиня подивилася на нього суворо.
- Пані Йочис ні за кого не вийде. Після такого героя вона не буде з першим-ліпшим. Хіба би вже геть сорому не мала. А це свята жінка, пане.
„Як така свята, то хай сидить собі на дзиглику, – подумав зі злістю зоотехнік. І постановив: пиріг був кислий”.
Цілу ніч він думав про неї. Цілував її випнуте підборіддя, а вона, з прикритими очима і закинутою назад головою, покірно мліла в його обіймах. Прокинувся розлючений, що цього не буде.
„А чому не буде? – бунтував він, йдучи на роботу. – Буде!”
День видався спекотний, зоотехнікові працювалося ліниво й неохоче.
Повернувшись додому, він вимився холодною криничною водою і побіг до неї. Вона зустріла його радісною усмішкою. Він запропонував прогулятися. Вона задумалася на хвилю, потім сказала почекати. Довго розглядала свої сукні. Зітхнувши, вибрала нарешті якусь у горошок.
Коли вони проходили через ринок, кілька осіб обернулося їм у слід, якась стара допитливо зазирнула їй в очі. Вони почули нажаханий шепіт: „Люди, що це? Йочисова з кавалером...”
Вони подалися на той її пагорб. Йшли повільно. День був безвітряний, паркий, дихалося важко. Вкриті курявою трави й кущі застигли нерухомо.
- Гарно тут, правда? – сказала пані Йочис і подивилася на свого супутника очима, в яких було стільки наївного захвату, що мужчина зніяковів.
- Так, гарно, – погодився він. – Тільки душно.
Він обійняв її рукою за талію. Але пані Йочис м’яко відсторонилася.
- Душно, – виправдалася вона.
Їй здавалося, що за ними хтось підглядає. Вона судомно стиснула його руку і попросила:
- Ходімо звідси, ходімо.
Вони вийшли на шосе. Прогулювалися між шеренгами пахнючих лип, повз білі стовпчики, якими позначалися повороти. Дорогою зустрічалися інші пари, і всі вони оглядалися за ними – з подивом і розчаруванням. Почулося торохтіння фіри. Вона оминула їх і зупинилася на кільканадцять кроків далі. З неї зіскочив масивний чоловік, керівник сільськогосподарського кооперативу, колишній солдат Йочиса. Він став поперек шосе, розчепірив ноги, руки опер на стегнах – і дивився. Нічого не сказав, лише буркнув щось і заскочив назад на фіру. Гнівно свиснув батіг.
Фіра заторохкотіла і віддалилася.
Пані Йочис прийняла рішення:
- Мусимо закінчити прогулянку. Йдіть собі. Будь ласка! – додала вона благально.
„Отже, це правда”, – подумав він.
- Тільки одне слово.
- Так.
- Ви... дуже кохали свого чоловіка?
Пані Йочис кілька разів кивнула головою.
- Так. Так. Дуже.
- І ви не думаєте вдруге вийти заміж?
Жінка збентежилася. Її думки порозбігалися, щоки почервоніли.
- Заміж... ні. – Вона озирнулася, мовби шукаючи чиєїсь допомоги. – Не думаю. Не можу.
Хвилю постояла з опущеною головою.
- Ні, – повторила вона.
І знову:
- Ні, ні. – А коли побачила, що він відходить, сказала: - Але...
- Він призупинився.
- Що?
- Ні, нічого. Йдіть уже.
Пішов. „Проклята діра, – зі злістю думав він. – З жінкою вийти на прогулянку не можна”.
На ринку до нього підійшов якийсь сивочолий чоловік у старому офіцерському мундирі без знаків розрізнення. За ним стояли двоє м’язистих хлопців у клубних футболках. З чола сивого струмками стікав піт, але всі гудзики мундиру були ретельно застібнуті. Він стукнув підборами.
- Товариш інженер Вєнцек?
„Інженер? А, хай буде”.
- Я.
- Поручник запасу Олдак. – Вони взаємно вклонилися. Поручник витер піт з чола і пройшовся рукою по гудзиках мундиру. – Я хотів би звернути вашу увагу, товаришу, що ваша поведінка залишає бажати кращого.
- Моя по...
- Так, товаришу! Не треба вдавати здивованого. Ви, товаришу, ходили під руку з товаришкою Йочис. Чи ви знаєте, хто це така – товаришка Йочис? Вдова героя-капітана. Тут є табличка, подивіться, будь ласка. А ви, товаришу, намагаєтеся заплямувати її гідність в очах Любожа! Скомпрометувати її. Пані капітанша, – слово „пані” несподівано вистрелило з-під навали „товаришів”, – пані капітанша ні з ким не водиться. Просимо залишити при собі подібне панібратство. У нашому містечку ці варшавські жарти не пройдуть.
- Та відчепіться ви від мене! – вигукнув зоотехнік. – Я ж хотів з нею одружитися!
Поручник здригнувся.
- Одружитися?
- Так.
- Ви говорили їй про це?
- Говорив.
- І що?
- Відмовила, – неохоче зізнався зоотехнік.
Поручник усміхнувся.
- А бачите, товаришу... Бо ви, товаришу, не усвідомлюєте собі, ким є пані капітанша. Це особистість. Постать. А ви... Товаришу інженере, це справа політична. Такою мірою! Чи не краще було б, якби ви, товаришу інженере, зацікавилися котроюсь із наших дівчат? Я, товаришу, готовий вам у цьому допомогти. Може, виберемося до Мірська? Як для товариша іншенера я знайшов би чудову партію. Заробляє чотириста трудоднів на рік. Скарб, товаришу!
Зоотехнік розвернувся і пішов без слова. За тиждень він з’їздив до Мірська. Повернувся у розладі з собою: дівчина нічого так, молода, здорова, горить бажанням вийти заміж, чотириста трудоднів на рік справді має. Тільки це – не та. Пиріг теж кислий, зате вареники були – видатні.
Минули три тижні, і зоотехнік зник з Любожа. Осів у Мірську.
Після його від’їзду життя пані Йочис стало ще менш компанійським, ніж раніше. З пошти вона поверталася відразу додому. Усі покупки робила мама. Часами можна було побачити, як, стоячи у вікні, вона розчісувала своє довге світле волосся, але ніхто вже не стверджував, ніби при цьому вона ще й мугикала. Лише кравчиня Копчинська, яка поховала вже третього чоловіка, могла похвалитися візитом пані Йочис. Та була у неї і залишила матеріал: дві сукенки, короткий рукав, живенькі кольори, декольте більше, ніж личить вдові.
Напередодні відкриття навчального року до пані Йочис завітав поручник Олдак.
- Пані капітаншо, ви знаєте, що я до вас відчуваю, – почав він.
І поручник, і стара мати, яка сиділа в кутку кімнати на фотелі, були здивовані різкістю її відповіді:
- Знаю! Знаю!
Але вона відразу ж опанувала себе і запитала спокійно, лише голос злегка тремтів:
- Чому ви мене ніколи не називаєте Малгожатою? У мене, перепрошую, є ім’я. Все „капітанша”, „капітанша”...
- Бо я... Бачите, пані, для нас ви завжди будете пані капітаншою. Ми ніколи не забудемо...
- Пане поручнику, – перервала вона його, – вас, певно, привела до мене якась справа?
- Так. Чудесний пиріг, – раптом зауважив він. – І цей торт – смакота. Ви це сама?
- Сама! Я все вмію! І по господарству, і в кухні. На банджо граю! Не чули ніколи?
Захоплений зненацька, він відповів:
- Не чув.
- Зигмунт часто мене просив: зіграй. Любив послухати.
- Так, – сказав Олдак, – пан капітан був душа-людина. Якраз про це я й збирався поговорити.
Її підборіддя скам’яніло.
- Слухаю.
- Ми вже давно хотіли якось тривкіше вшанувати пам’ять пана капітана. І саме тепер нам це вдалося.
- Будинок культури? – здогадалася вона.
- Так. Хочемо назвати його іменем. Це вже вирішено. І табличка вже є. Тож просимо прикрасити своєю присутністю. Будуть промови. Без вас це все вийде не так. Тож просимо не забути: о п’ятій. Будуть діти, делегації, хтось із воєводства. Ксьондз також. Прийдете?
Відповідь він радше вгадав, ніж почув:
- Прийду.
Вона вийшла з ним надвір. Там, зриваючи листочки акації, запитала:
- Це правда, що той пан... пан Вєнцек?..
- Одружився? Правда. З Мацієвською. То не забудете?
- Не забуду! – майже крикнула вона і збігла сходами в дім.
Поручникові здалося, що він чує якийсь протяжний спазм.
Він нерішуче постояв хвилину, нарешті махнув рукою і пішов собі.
Даремно на неї очікували наступного дня. Минула п’ята, а капітанша все не надходила. Зібрався повний комплект. Був якийсь товариш з воєводства, делегації, діти, юрба любожан. Під вбитою в клумбу щоглою лежав червоно-білий прапор: підняти на верхівку його мала пані Йочис. Люди бурчали: „Починайте вже!” Оркестр єленьогурських залізничників переминався з ноги на ногу, інструменти виблискували на сонці і нетерпляче побумкували.
Поручник вирішив піти до пані Йочис, прискорити її трохи. Відомо: жінка, воловодиться. Вчорашня розмова його трохи непокоїла. Він постановив звернутися по допомогу до ксьондза, той вміє переконувати.
Пішли удвох.
Двері їм відчинила стара. Ксьондз уславив Ісуса Христа, а поручник наважився на зухвальство:
- Що це з пані капітаншею? Загубила годинник? Цілий повіт чекає.
Руки старої тряслися.
- На Малгосю? Нема Малгосі. Нема її.
Ксьондз і поручник обмінялися поглядами.
- Як це нема?
- Нема. Виїхала. Вчора увечері.
Поручник важко прикрив повіки. Він раптом почувся старим і безпорадним. Старим і дурним.
Ксьондз запитав по суті:
- Куди виїхала?
- До Вроцлава.
- Надовго?
- Сказала, що назавжди. Назавжди, мамусю, напишу до тебе, мамусю, і приїжджай. Все, каже, кинь і приїжджай.
Олдак сів на стілець, стиснув голову долонями.
- Чому? Чому? – повторював він. – Ми так її любили. Так старалися. І пам’ять її чоловіка… і все...
- Не знаю, – відповіла стара. – Не знаю. Сказала: кинь усе, мамусю, все кинь, нічого мені не треба.
Вона все повторювала, трясучи головою:
- Нічого. Нічого.
- Хай Бог їй допомагає, – видушив із себе ксьондз, – на вдовиний гріш...
Стара звернулася до поручника:
- Ви вже вибачте нам...
Ксьондз нагадав:
- Люди чекають.
Вони мовчки йшли поряд – ксьондз і поручник запасу Олдак. Темна, перестигла зелень дерев нерухомо звисала над ними. Лише дрібні листочки осики тремтіли від доторків уявного вітру і спалахували холодними вогниками. Ксьондз глибоко вдихнув: він любив цей пейзаж. Асфальтоване, обсаджене липами шосе, білі стовпчики на повороті, поросле вересом підвищення, а за ним, на протилежному боці – молодий сосновий бір. Видно його з цього місця не було, але здавалося, що смолистий запах доноситься аж сюди.
Раптом ксьондз застиг. Він чітко побачив, як дві постаті, тримаючись за руки, здіймаються схилом пагорба. Так! Жінка була в білій сукенці, а мужчина мав на собі картату кольорову сорочку.
- Небезпека, – шепнув ксьондз. – Це жінка Петрака. Небезпека, – повторив він. – Цього не можна допустити, пане поручнику. Наш обов’язок… Ходімо!
Поручник схопив його за руку.
- Облишмо їх, – здушеним голосом промовив він. – Не треба.
Ксьондз знизав плечима. Ох же ці партійні! Ніколи не відомо, на якому вони етапі...
- Облишмо їх, – енергійно повторив поручник. І нагадав, – люди чекають.
- Це правда, – визнав ксьондз. – Ідемо.
Дорогою він ще кілька разів обертався, виглядаючи тих. Але більше їх не побачив. Устигли сховатися за пагорбом.
1955
Переклад з польської Олександра Бойченка
|
