|
- З нього вже нічого не буде, правда? – запитала сестра. Вона підійшла до лікаря і схилилася поряд із ним над помираючим. Торкнулася своєю рукою лікаревого плеча, і той відсунувся.
- Ні, – сказав він.
- Помре?
- Однозначно.
- Ще сьогодні?
- Скоро. Година, може, й раніше.
- Чому він це зробив? Як ви думаєте?
- Я нічого не думаю, – сказав лікар. Він випростався, був високий і худий, білий фартух додавав утоми його різкому обличчю. Провів рукою по чолі:
- Ти ніколи про це не довідаєшся.
- Страх? – сказала сестра, складаючи шприци до нікельованої скриньки. – Може, він чогось боявся? Може, йому щось загрожувало? Або зробив щось погане…
Вона зосереджено дивилася на лікаря, очі мала блакитні й чисті, дуже великі. «Лялька, – неприязно подумав він. – Порцелянова лялька…». Ним пересмикнуло.
- Хочеш одним словом пояснити поразку чужого життя, – сказав він, гнівно повертаючись до неї спиною. – Це неможливо.
Він підійшов до вікна і відсунув фіранку; спрагло притулив чоло до шиби і глибоко вдихнув. Він бачив у шибі невиразне відображення свого обличчя; напружив зір і намагався роздивитися якнайбільше. Ніч була ясною й морозною; посеред скляного неба нерухомо застиг дивно тонкий місяць; у його світлі вкриті інеєм дерева на лікарняному подвір’ї виглядали театрально і дратували. Вітри мчали вгорі шляхами зірок, темна земля була скута морозом і кригою. «Якщо не потепліє, – розлючено подумав лікар, – то всіх нас шляк трафить у цій дірі». Він розвернувся і сказав сестрі:
- Подивися, чи є ще трохи кави.
- Де?
- У моєму столі. Там є така жовта бляшанка.
Вона слухняно підійшла до столу і почала траскати шухлядами. Він дивився на її міцні руки, округлу потилицю, широко розставлені м’язисті ноги і знову подумав: «Лялька».
- Є, – сказала вона за хвилину.
- Запар.
- Одну чи дві?
- Одну.
Вона зітхнула.
- Піду пошукаю горнятко.
- Дивно. Мав би прийти до тями.
- Лікарю.
- Так.
- Чому ви такий?
- А саме?
- Злий, – сказала вона. – Дивний.
- А чому в тебе нечищені черевики? Радянські вчені вже винайшли крем для взуття. Крім того, не використовуй того огидного лаку для нігтів, бо мене нудить. Крім того, перестань нарешті зачісуватися під Сімону, бо ти так подібна до неї, як я до маршала Польщі. А тепер іди вже за тим горнятком.
Вийшла. Він подивився на годинник, який висів над дверима. Була друга година. Він механічно підійшов до помираючого і поміряв тому пульс. Йому зробилося неприємно: рука того чоловіка була холодною і липкою від поту. «Ніколи не звикну, – подумав він зі злістю. – Ніколи не звикну до цих спітнілих тіл і очей з дешевого скла». Він затиснув сильніше пальці на роздутих, фіолетових венах того: нерівний пульс слабшав. «Бувай», – подумав він. І тоді побачив, що помираючий дивиться на нього широко розплющеними очима; його зіниці розширилися від гарячки, в кутиках губ зібралася запечена слина. «Не гарний, – подумав він. – Я не повинен цим перейматися, але ти справді не гарний». Він схилився тому ближче до вуха.
- Можеш говорити?
- Я буду жити?
- Не хвилюйся. Говори спокійно.
- Буду?
- Звичайно.
Хворий відвернув лице.
- Брешеш, – прошепотів він.
- Професійний обов’язок. Ти сам цього хотів. Смерть від газу – неприємна історія. Був час подумати.
- Я хочу тобі щось сказати.
- Слухаю.
- Все, чим нас лякають на землі, чим шантажують безперестанку – це блеф. Жодних страждань, жодних докорів сумління. Трохи шуму у вухах – і кінець.
- Ти ще живий. Може, тебе вдасться врятувати.
Зіниці хворого біліли. На його прозорих скронях виступали краплини поту. Дихання важчало, а складені на грудях руки легко посмикувалися, як лапки жаби, витягнутої з води.
- Хто мене сюди привіз?
- Люди.
- Вічно з’являються, коли не треба. Вже було би по всьому.
За хвилю лікар промовив:
- Вже й так по всьому.
Він натягнув простирадло на обличчя того і встав. Запалив цигарку і глибоко затягнувся: тютюн був міцний і гіркий. «Холодно, – подумав він. – Якщо не потепліє, нас усіх справді шляк трафить». Він потер змерзлі долоні і сів за стіл. Витягнув журнал реєстрації і почав шукати прізвище померлого.
Увійшла сестра з філіжанкою в руці.
- Кава, – сказала вона. – Пийте, поки гаряча.
- Довше ти, мабуть, уже не могла сидіти, – відповів він. – Навіть каву не вмієш швидко запарити, так мовби це було не знати яке мистецтво. За той час наш дружок уже дістався до раю. Дзвони в морг, нехай забирають. І не розливай каву. Де цукор?
- У шухляді, – сказала вона, ставлячи перед ним філіжанку. Підійшла до апарата і почала набирати номер; попри зусилля, її руки злегка тремтіли. – Перший? – запитала вона дерев’яним голосом. – Беріть каталку і швидко сюди.
Вона поклала слухавку і важко оперлася об стіл. Зосереджено дивилася на лікаря. Він мовчав, розмішуючи ложечкою цукор.
- Що з ним сталося?
- Смерть внаслідок отруєння газом.
- Ви не маєте серця.
- Якщо тебе це цікавить, можу завтра сходити на рентген.
- Чому ви так говорите?
Він підняв важкі повіки.
- Тебе в медучилищі не вчили, що не можна ставити дурні запитання і класти лікті на стіл?
Увійшли двоє санітарів з візком; один був високий, другий трохи нижчий, зі смішною круглою головою. Вони підійшли до померлого.
- Малий був, – зауважив вищий.
- Але симпатичний. Схожий на того воротаря зі Скерневиць, – сказав нижчий і кліпнув до сестри. Вона відвернула голову.
- Твої габарити, – сказав вищий. – Цікаво, чи також носив «сімки». Вважай, обережно.
- Я от думаю, який йому ящик куплять: з цементом чи без?
- Ставлю на цемент.
- Порядок. Добраніч, пане лікарю. Добраніч, сестричко. Не думай про нього. Подумай краще про мене.
- Добраніч, – сказав лікар. Він дивився, як за ними зачиняються двері.
- Я цього не витримаю, – сказала сестра і різко встала. – Коли я закінчила те дурне училище, думала, що в людей для людей є трохи серця. Лікарю.
- Говори.
- Невже справді милосердя не існує?
- З моєї точки зору існують ті, кого можна врятувати, і ті, кого не можна.
- Я цього не витримаю. Відходить людина, а ви п’єте каву. Відходить людина, а ті там закладаються на горілку, яку труну купить родина – оцементовану чи оббиту. Я цього не витримаю.
- Витримаєш, – сказав він. – Ти навіть не уявляєш собі, скільки можна витримати, – він підвівся, випрямив плечі, позіхнув. Заходив розміреним кроком по залі. – Випиши йому довідку про смерть. І не забивай собі голову цим усім. Візьми валер’янку, візьми бром чи що хочеш.
- Добре, – сказала тихо сестра. Вона виглядала жалюгідно: її вуста були скривлені, як у дитини, котра за мить вибухне невгамовним плачем, очі – обведені темним. У її спині, руках, зігнутій над столом шиї чаїлася втома. Раптом вона підняла голову. – Чи справді так багато?
- Що?
- Так багато можна витримати?
- Скільки тобі років?
- Двадцять.
- Тому й питаєш.
- Коли людина перестає дивуватися?
- Ніколи.
- То для чого це все?
- Ні для чого.
Пролунав дзвінок: на табло вистрибнула цифра. Сестра потрясла головою, як людина, яку раптово розбудили, і важко підвелася.
- У третій хтось дзвонить, – сказала вона. – Мушу йти.
- Якось переживу.
Вона вийшла, розмірено погойдуючи своїм важким, міцним тілом. Він подивився їй услід і подумав: «І не надійся, мила. І не надійся, хоч би ти так по зорях мала ходити. Це правда – що в тебе низеньке чоло, короткий задертий ніс, важкі повіки і великі губи, і плаский живіт, завдяки якому ти можеш так гарно розсувати ноги, і що ти так багато обіцяєш, коли дивишся своїми дурними очима, і що пахнеш так ніжно, як булочки просто з пекарні, і що цей запах навіть тут, посеред усього цього свинства, я виразно чую. Тільки от у тих справах ти точно страшна розтелепа. Про таких, як ти, мріють учні старших класів, я також мріяв, але лише до того моменту, поки не пізнав одну таку саму з такими ж очима і таким самим запахом. Бідні, важкі корови. Мало, що ви лежите не рухаючись, то ще й мусите так намучитися під час пологів – на відміну від худеньких, за яких ніхто б не дав ламаного гроша, але які кохаються і родять, як пташки».
Він підійшов до вікна і знову притулив чоло до шиби: завжди так робив, коли був уже надто втомлений на нічних чергуваннях, що вимотували відсутністю сну, коли йому здавалося, що за мить він звалиться з ніг, як ганчірна лялька, випущена дитиною з рук. За вікном застигала густа від морозу ніч. Місяць опустився і бігав по дахах; над вежами костелу металася в морозній імлі Велика Ведмедиця.
Він обернувся і подивився на ліжко, на якому помер той чоловік. Воно вже було застелене чистим простирадлом, гладке і холодне. «Багато ж по тобі залишилося, – подумав він і посміхнувся. – Бачиш, скільки, мій засраний Вертере. Чи ти б зробив це, якби наперед міг припустити, як воно виглядає? Ти зробив своїй обраниці величезну рекламу, тепер вона буде мати ніч у ніч море радості, буде розказувати про тебе новим друзям, не заради кожної жінки чоловік накладає на себе руки, тож вона буде розказувати про тебе навіть у момент оргазму, мій засраний Вертере з повітового міста, а я, хоч і дружив з тобою п’ять років, нездатний думати ні про що, крім того, як мені страшенно хочеться спати, і мене абсолютно не обходить та дрібка чуток, зневаги, жалю і спогадів, котра залишиться по тобі. Єдине, що я можу тобі обіцяти: коли я буду чистити твою Льотку, то вже постараюся, щоб вона трохи покричала. Тепер це вже дозволено робити, так що я не буду мусити ні втихомирювати її, ні вдягати їй маску. Ти подумав про це? Трохи чуток. Трохи спогадів, в яких ти завжди будеш інакшим, ніж був насправді. Але не обманюй себе: я зроблю все, щоб забути про це якнайшвидше. Ти подумав про все це, мій Вертере?»
До ординаторської увійшла сестра.
- Той сивий дідок, який лежить біля вікна у третій, скаржиться, що не може помочитися. Що йому порадити?
- Запитати, скільки йому років. Потім прийдеш і скажеш мені.
Вийшла. Він знову почав ходити кімнатою, вперто міряючи її штивними кроками по діагоналі. Потім підійшов до заскленої шафки, де нудотним світлом виблискували нікельовані інструменти; він оперся об неї і звідти почав говорити до померлого: «Так, мій бідний Вертере. Цікаво однак, в який спосіб вона зуміла цього досягти? Ревнощі? Брехала? Терзала тебе чимось, чого я не знаю, про що не можу здогадатися? Чому ти не зробив цього раніше? Кілька років тому, коли ми обоє були молодшими? Все найпрекрасніше замолоду потім здається просто дурним. Я тут нічим не допоможу, мій золотий. Ти пройшов і я пройшов. Я говорю до тебе як труп до трупа. Але як вона це зробила? Хотілося б знати. Які пристрасті в тобі розворушила? Якісь, котрих я не знаю? Ох, пристрасті. Гарне слово. Що таке пристрасть? Що це означає? Коли я п’ять років тому приїхав до цієї діри, то був іншим. Інакше думав, відчував, говорив. Я не міг припустити, що життя іноді не приносить нічого, крім розпачу й люті. Я ходив цими брудними вуличками і думав про те, як це місто виглядатиме за двадцять років. Я ставив будинки, намічав нові вулиці, розбивав парки, будував стадіони, школи, музеї і громадські туалети. Я руйнував костели, валив бари, будував табори праці для пияків, зривав зірки з неба і освітлював ними темряву перед кожною людиною. Я був усім і всюди. Як ти гадаєш: це мало щось спільне з пристрастю?»
- Лікарю, – звернулася, входячи, сестра. – Він каже, що йому шістдесят два роки.
- Хто? – розгублено запитав лікар, вирваний із задуми.
- Той дідок, який скаржиться, що не може помочитися.
- І що?
- Каже, що йому шістдесят два роки.
- Скажи йому, що він уже достатньо висцяв. Хай не морочить голову.
Вийшла. Пахло антисептичними засобами, дратували тиша і яскраве світло. Монотонно цокав годинник. «Бачиш, – подумав лікар. – Ось і казочці кінець. Ти знаєш, як би зараз виглядав мій щоденник? Пані Х – аборт. Пані Y – аборт. Минуло п’ять років відколи я приїхав сюди. Схуд, постарів, став скотиною. Дзюня В. – аборт. Дружина колеги Р. – аборт. На обід я їв фляки з фрикадельками. Здзіся шляк трафив, інсульт, шкода його, порядний хлопець, у лікарні батареї барахлять, у мене нежить, посварився з Антонієм, у лікарні інтриги і підлість, у місті інтриги і підлість, на світі інтриги і підлість, в «Асторії» на Ринковій площі інтриги і підлість, під час матчу «Порив» (Бобринці) – «Ентузіазм» (Кутно) інтриги і підлість, дружина Вацека – аборт, Дзюня симулює вагітність, вчора був чудовий біґос, мене виперли з партії, моє радіо зіпсувалося, до дідька це радіо, в лікарні бракує інструментів, чотири дні падав дощ, синок господині нестерпний, це не дитина, це чорт рогатий, євреї знову сваряться з арабами, схоже, і в одних, і в других паскудні характери, у Владека смердить з рота, огида, Апфельбаум змінив прізвище на Святослав Камінський, дружина Вацека – аборт, я вчора трохи перебрав, сьогодні в клубі профспілок лекція під назвою «Коли людина підкорить космос», падає сніг, світить сонце, тридцять градусів тепла, сказитися можна, на річці крига. Ех, той Вацек, фляки з фрикадельками, фляки без фрикадельок, поляки – це трагічний народ, поляки – це прекрасний народ, євреї сваряться з арабами, Вацекова, Вацекова, вже по Вацековій, скільки так можна, «Аркадію» перехрестили на «Полонію», цього року буде важка зима…»
- Лікарю, – сказала сестра. – Ви збираєтеся його оперувати?
- Почекаємо ще трохи. У кожному разі підготуй усе. Лиш не молися за нього, це йому може зашкодити.
Вона почала брязкати інструментами.
«Так, – сказав він сам до себе. – А тепер? Як тепер? Знову почуваєшся обманутим? Так, як я? Так, як багато хто? Маєш тепер тишу і спокій чи знову почуваєшся обманутим життям? Може, закриваючи очі, ти вже знав, чому так сталося? Чому я мав так мало віри, надії, витривалості, сумління? Може, настала така мить, коли ти все зрозумів? Чому я прогорів? Чому перетворився на ніщо, чому мені не вистачило сили дочекатися кращих днів? Чому я всіх покинув і мене всі покинули? Чому я живу без віри і без любові? Коли в мене будуть сили зробити те, що вчинив ти? Ти, дурне, підле стерво? Якби ти знав, як я тобі заздрю. Як я хотів би зараз помінятися з тобою місцями. Як сильно я б хотів, щоб ти завтра прокинувся, прочитав газету і пішов на роботу, і вислуховував усі людські нарікання, і щоб ти не мав ні бажань, ні любові, щоб ти не бажав нічого, крім закінчення дня, аби можна було заснути, не відчувати, не думати, не згадувати того, що було раніше, не мучитися всім, не думати про сумління, про те, що ти мав здійснити, і про те, що ти нічого не здійснив, і про те, що вже точно нічого не здійсниш, бо ти випатраний, втомлений, страшно втомлений, що ти хотів би бути таким, як колись, що хотів би у щось повірити, ще раз у щось повірити, і щоб ти чітко усвідомлював, що ти скотина, що тобі кінець, що ти не можеш нікому нічого дати, бо мав надто мало віри і сили. Знову почуваєшся обманутим? Від цього всього тебе звільнило твоє пристрасне, зле кохання, ти, дурний, засраний Вертере. Чи ти цього не усвідомлюєш? Чи думаєш, що я розкажу комусь, що ти вбив себе саме через це? Я надто любив тебе, старий. Це – мале, мале місто. А ми, люди, ще надто мало розуміємо одне одного. Ти хочеш, щоб зараз усі почали порпати і ритися в твоєму житті? Пліткувати. Насміхатися. Здогадуватися. Тобі цього не треба, мій дорогий. Тобі цього абсолютно не треба…»
Раптом він затремтів. Його охопив страх, холодний і стискаючий, як залізний обруч. Він розглядався по білій залі, дивився на годинник, на шафку з інструментами, на вікна, в які бився вітер, на біле, гладко застелене ліжко, і відчував, що за мить із ним станеться щось незбагненне. Його серце стиснулось, і він відчував, що воно й далі стискається, стає щораз меншим і слабшим. Він ледве підійшов до гладко застеленого ліжка і сів на ньому. Примкнув очі.
- Я готова, лікарю, – сказала сестра. Він розплющив очі. Вона стояла перед ним і дивилася на нього.
- Ходи сюди.
- Що?
- Ходи сюди, – повторив він.
Вона уважно подивилася на нього і сіла поруч; він тремтів, наче був дуже збуджений, і це справило їй приємність.
- Не думав, що ти така, – сказав він після всього. – У таких жінок, як ти, оманлива зовнішність.
- Добре?
- Так. Дуже добре.
- Шкода, що на тому самому ліжку.
- Я взагалі про це не думав. Мені було добре і все.
- Ніяк не можу зрозуміти, чому він це зробив.
- Я тобі скажу, але не говори нікому.
- Нікому.
- Він був бухгалтером на якійсь фірмі. Прокрався. Взяв одного дня трохи грошей з каси; поїхав собі кудись і все пропив з дівками. Потім відкрилося. Він зробив це зі страху.
Вона зітхнула.
- Люди роблять такі дурниці. Вбивають себе чорт зна чому. Тому забракло грошей, той вилетів з роботи, того звідкись там вигнали, а позавчора один старий чоловік загубив місячний проїзний, і це його так розізлило, що він напився і підрізав собі горло бритвою. До лиха це все.
- Одягайся. Будемо відкривати міхур.
- Весь час одне і те ж, – говорила вона, застібаючи ґудзики. На її ляльковидному обличчі намалювалася злість. – Того міхур болить, той зламав ногу, а якщо вже хтось і повіситься, то через те, що загубив якісь папірці. Коли я закінчувала училище, не припускала, що буде так. Лікарю!
Він сидів похилений. Тепер підняв голову і подивився на неї розсіяним поглядом.
- Так.
- Мені б хотілося, – сказала вона, – щоб сюди хоч раз привезли когось, хто зробив би це через кохання. А вам?
- Дуже, – сказав лікар. – Дуже. – Він встав, знову повернулася хвиля втоми, і довелося заплющити очі. – Поквапся, – сказав він. – Поквапся і не думай про це. Будемо повертати одного з нас до життя.
Переклад з польської Олександра Бойченка
|
