|
Народився я за чотири роки до російської окупації Чехословаччини, щоб уже у серпні 1968 року встигнути собі відкласти у пам’яті картинки з російськими танками, розпач і безсилля дорослих. Таким чином, окупація 1968 року стала моїм найпершим і найповнішим спогадом, на котрий пізніше плавно наклався похорон Яна Палаха і вся потім так звана “доба нормалізації”. Ми, малі діти, вже із дошкільного віку знали, що нашу країну окупували росіяни, а нашими керівниками стали колаборанти – доморощені комуністи.
Якщо ж Гусак був для нас найвищим місцевим демоном, то водночас ми відали, що над ним ще стоїть сам головний князь пекла - люцифер Брежнєв, почорніла душа котрого просякла на поверхню і спотворила його зовнішність. Одним із найстрахітливіших видовищ моїх дитячих літ була телетрансляція з аеропорту, де Гусак із Брежнєвим, двоє монстрів, обіймалися і цілувалися в губи. Це було так, наче під час парування присмоктались одна до одної якісь дві велечезні п’явки, губи яких – водночас орган і видільний, і розмножувальний.
Тому зовсім нічого дивного, що фізл (розм. - співробітник органів державної безпеки у ЧССР), якому демони тимчасово позичали свою надприродну силу, став однією з головних постатей світу наших під’їздів. Про зустріч із ним розповідалися цілі легенди, від яких по спині пробігали мурашки. Ми могли бунтувати проти батьків, бути зухвалими щодо вчителів, але все це було ніщо у порівнянні навіть із найкоротшою зустріччю з фізлом. Це було вершиною не знати якого “геройства”, щось на взірець описів у пригодницьких книжках зустрічі хлопчика з величезним хижим звіром.
Літературні читання
Пістолети, звичайно, мали ще й “літературне” закінчення. Якось один згорток аркушів із текстами дістався до рук StB (ДБ), зрештою, не без моєї невторопності. Мабуть, я або не догледів, або ж воно мені не здалося тоді важливим, але у тому згортку все-таки знайшлося й кілька сильних “екзистенціальних” текстів. Серед них запам’ятався один: це був вірш, що описував, як щасливо усміхнені жінки-ударниці JZD (аналог радянських колгоспів у ЧССР) на комуністичних плакатах жваво мастурбують за допомогою дозрілих качанів кукурудзи.
За це мама невдовзі й отримала повістку на Бартоломейську. Було зрозуміло, в чому справа, відтак я на випередження дав моїм батькам почитати ті тексти, котрі в мене залишилися в копіях, у тому числі і вище згаданий. Батько прочитав, після чого почервонів і передав їх мамі, давши знак, що це навіть і непогано – нехай гляне, що витворив її син. Мама це прочитала без коментарів.
Коли ж “естебаки” на Бартоломійській з почуттям виконаного обов’язку та тріумфу дали мамі почитати мої вірші, при цьому чітко натякаючи їй, мовляв, якого сина виховала, мама заперечила головою і сказала, що ні, це не можливо – Петер ґречний хлопець і баста.
Це було дещо ірраціонально, але як надійно, бо ж що б не трапилось, мама ніколи не погодилась би з “естебацькою” версією. Для людей із органів і на їхні всілякі штучки мама завжди мала готову відповідь. І навіть якщо б її мали четвертувати, все одно трималась би за своє. У цьому вона була неперевершеною (тим більше – якщо це стосувалось не тільки вас особисто). У подібних справах для СтБ важливим пунктом було розсварити сім’ю. Однак – з подоланням деяких дрібних непорозумінь – результат завжди був зворотній: такі події сім’ю навпаки зміцнювали. А тому все це врешті-решт перетворилося на забавну дурницю.
Після моїх батьків на черзі з повістками для обов’язкового читання на Бартоломейській були батьки моїх друзів, зокрема, пан Райзенауер. За це і понині прошу у нього вибачення, бо ж ті естебаки таки добряче з’їли нервів панові інженеру. Щоб здраматизувати ситуацію, вони не вислали йому повістки, але заради так званих “невідкладних питань державної безпеки”, а саме – щоб дати прочитати вірші приятеля його сина, приїхали просто-таки до нього на роботу. Отже, на Бартяку йому читали про мастурбацію колгоспниць, показували фотографії якихось голих людей, яких годі було розпізнати, а йому при цьому твердили, що це ми з друзями на якомусь кар’єрі в Америці, де святкуємо день народження Гітлера. Після чого зніяковілому пану Райзенаурові сказали, що ми – гомосексуалісти, і що мій батько як тільки про це дізнався, то хотів повіситись. Відповідно потім йому дали зрозуміти, як саме – їхнім фізлівським методом – можна розрулити цю справу.
Не знаю, чи вірив цьому всьому пан Райзенауер, чи ні. Згодом, під час нашої зустрічі, коли зайшла про це мова, я йому, звичайно ж, доводив, що ті вірші не були моїми – ні, не тому, що хотів від них відректися, але тільки з однієї простої причини, аби не повестися на задуманий план СтБ – навіть попри те, що ті естебаки, власне, мені вже були глибоко десь. “Але ж вірші були тобою підписані!” – закидав мені Райзенауер. На це я сказав, що підробити підпис для СтБ – найменша дрібниця.
Інженер Райзенауер надалі, мабуть, більше вірив членам Відділу національної безпеки, ніж мені, фашистові з гомосексуальними нахилами, проте все-таки десь там виявляв підтримку на адресу тих віршів. Утім, я його ні в чому переконувати не намагався і хотів лише одного: просвітити його, чим насправді є СтБ. Я ніколи не підтримував товариських стосунків із батьками моїх друзів, та й естебаки, як виявилося, самі цьому всіляко сприяли. А тому батьки мало що про нас знали. Щодо нацизму, то інженер Райзенауер, мабуть, не до кінця йняв їм віри, але з тим гомосексуалізмом… хтозна? Гадаю, він був сильно здивований, коли невдовзі один із нас – Павел – одружився.
А взагалі, вся ця поліційна акція мала однозначно позитивний ефект. Навіть якщо кожен сприймав це по-своєму. Так чи інакше, ми всі були якоюсь мірою з вадами, зате ніхто від нас нічого не очікував і нічого від нас не хотів – і це ставало величезним нашим привілеєм. Бути дурником у сім’і, у школі, на роботі… це справжнє вікно до свободи. І всі ті привілеї ми завдячуємо Управлінню національної безпеки міста Праги й Середньочеського краю, яке, зокрема, організувало нам також першу офіційну літературну зустріч та ще й за вельми ексклюзивною адресою по вулиці Бартоломейській, 7. Цим, зрештою, людина може пишатися. Єдина невелика незручність полягала в тому, що оперативники СтБ, з якими вам доводилося зіткнутися, не були надто інтелектуальними, а отже не помічали, що ви – дурник. Тому вони ставилися до нас як до будь-якої іншої людини, вважаючи, що в наших головах ще щось вариться, і що ми - люди відповідальні й уміємо поміркувати над справами. Інколи це бувало справді вбивчо.
Мама від СтБ
Вже точно не пам’ятаю, мабуть, це було в ту останню вересневу суботу. Внаслідок арешту під час демонстрації я опинився на Бартоломейській 4, де знаходився слідчий відділ СтБ і де я отримав ідеологічну накачку від такої собі матрони, дебелої, вусатої міліційної мами a la Їжіна Шворцова. Майор Відділу національної безпеки мене ще не знала і, очевидно, вважала, що я випадково приєднався до демонстрації, радше з цікавості, ніж із “молодечої нудьги і пошуків пригод”. Вона почала валкувати мене методом “по-доброму”, як рідна мама, мовляв, ми, молоді, як то кажуть, повні ідеалів, маємо радикальні погляди і хочемо все відразу, багато наших критичних положень є зрозумілими, а деякі навіть добре умотивовані, але в житті завжди є трохи по-іншому. Ніщо не приходить так швидко, як нам би того праглося. І, мовляв, вони з нами, молодими, і бажають нам тільки добра, у той час, коли такі люди, як Гавел, нас використовують у своїх приватних цілях, при цьому беруть за це великі гроші із Заходу, зокрема, й від судетонімецьких реваншистів, і ніщо для не важливо, крім їхнього власного зиску, а ми за них через дурість дозволяємо місити себе на вулицях і т.д. і т.п.
До кожного речення, яке виходило з фізлині, я подумки приєднував вирази на зразок “примащена поліційна срака”, “балакуче поліційне сало”, “обісрані поліційні кальсони”, коли ж вона молола далі, я додавав тільки окремі слова: “гівно”, “срака”, “срачка”…
На перший погляд, це могло виглядати примітивно, але годі й уявити собі, якою насправді сильною і підбадьорюючою інтелектуальною грою це може стати за таких обставин.
СтБ займалася не тільки репресіями, а й виступала також як виховна і профілактично-запобіжна інституція. У часи, коли партія вже списала старшу генерацію, ми, молоді, були ще призначені для перевиховання. Коли б та поліційна вусата мама, від одного погляду якої мене вивертало, могла прочитати хоча б уривок з того, що в той момент я собі думав, можливо, з надміру свого поліційного материнства вона б розридалася.
Наступного ж дня у районній раді Прага-7 я дав знати про нові демонстрації в Стромовце і вирішив тимчасово не з’являтися за адресою проживання. А тому фізлам я попався аж на місці, у Карловському звіринці. Мене відвели у відділення неподалік входу до Парку культури та відпочинку ім. Юліуса Фучіка і залишили в коридорі. За півгодини з’явився Духач і відразу до мене: чому я, мовляв, нічого не сказав, адже ми могли б домовитись.
Думаю, що мізків у його голові не було, тільки засвічена червона лампочка. І знов адамове яблуко судомно застрибало в його горлянці, а випуклі очі, мов у лихоманці, світилися вічно незгасною фізлівською збоченою цікавістю, наче він був сексуально стурбованим . Із підлизькуватим, улесливим, плюгавим голосом, ніби з реклами віагри по радіо FM, у засаленому костюмі, з бистрими та невгамовними очима – таким був справжній прототип фізла, поліційного пронири, шпицля, стукача – диявола з роману Еміля Золя. Це також всіляко підкреслювала і його мізерна постава злого троля, що мститься людям за свій непривабливий вигляд і паскудний характер.
Мені подумалось, що це не людина, а монстр, адже єдиною метою його існування є псувати життя іншим. Від цього уявлення я дійшов висновку, що фізла треба позбуватись, немов якоїсь дошкульної комахи, яка причепилась до вас, тому позбутись її слід ще до того, як вона встигне вас вкусити, оскільки сенсом його буття, як і всіх комах-паразитів, є смоктати кров інших. Я спостерігав за Духачем, приблизно як дивився б есесівець на нужденного в’язня концентраційного табору, як на блощицю, що не має людської подоби. Тільки все було якраз навпаки: той анонімний номер, що втратив людські риси, був не жертвою, а виконавцем, фізлом, безіменним слугою тоталітарної системи. Проте такі, як він, водночас є також нянею, вихователем, священиком, наглядачем, вчителем, прокурором, слідчим, службовцем, суддею і катом в одній особі.
Вони - універсальний інструмент для ламання крихкого характеру людей, їхньої гідності, індивідуальності, свободи та самостійності особи. Вони - диявольські посіпаки, що проти людства діють тиском, спокусою, погрозою, намовлянням та підкупом. Для кожної тиранії найосновнішим інструментом викорінення людяності та соціальної свідомості є метод тримання людської душі в запамороченні, а тому фізл - у своєму постійному намаганні позбавляти гідності інших – сам давно позбавлений людяності. У концентраційному таборі в’язні насправді не втрачали людської подоби – людина не може спокійно споглядати трагедію іншої людини, це одразу пробуджує солідарність і співчуття. Однак добре підгодовувані потвори у старанно випрасуваних уніформах якраз хотіли позбавити євреїв та всіх інших цієї людяності – щоб потім їх можна було знищувати зі спокійним сумлінням.
Той, хто вирішував вступити до таємної політичної поліції у часи режиму тиранії, відразу ж вигадував собі нове ім’я, зрікався власної ідентичності, щоб заплутати слід, а головне – добровільно зрікався також своєї людськості, визначаючи тим самим свою долю. Фізл не має імені, батька, матері. Він – вигнанець, що за власною волею виокремив себе з людського суспільства, щоб служити злу, викорінювати в його ім’я сутність людини. Сам же він поставив себе поза законом, а тому його можна вбити і не бути за це покараним.
Я не промовив ані слова. Тільки детально вивчав Духачеву анатомію, шукаючи на його тілі місце, куди б це найкраще було штрикнути, щоб випустити з фізла кров. Уже в коридорі цюпи і потім на вході до парку Юліуса Фучіка я все більше усвідомлював, що без проблем був би здатен зарізати фізла – просто, як гуску.
Д-р фізл
Після листопада 1989 шеф СтБ генерал Лоренз хвалився, що минулого року він провів реорганізацію СтБ, а це, окрім іншого, полягало у відмові від усіх репресивних методів та переорієнтації на “інтелектуальне” фізлівство з людським обличчям. Старі пролетарські кадри, дух котрих витав у СтБ ще з тих давніх часів боротьби робітників та селян з буржуазією, мали замінити молоді, з вищою освітою, гнучкі інформатори.
І от у 1988 році мене отримав на свою голову подібний тип – свіжий і справжній випускник Карлового університету, д-р фізл Олдржіх Мейстржік. Це був типовий “чеський комсомолець”. Він вперше і, по суті, востаннє зважився завести зі мною якусь там дискусію на “філософську” тему. Більшого дурня, як виявилось, я ще не бачив.
Навіть і той троль Духач, котрий відмучив середню школу, а потім ще якісь курси поліції, не рахуючи “матури” на Парлержці, знав про життя в тисячу разів більше, аніж цей чистокровний вилупок Соціалістичної спілки молоді і продукт соціалістичної освіти.
Його невігластво вилазило з нього всюди, тільки сам погляд в його прозорі безтурботні очі був нестерпним: там, наче в шкатулці, можна було спокійно розгледіти його “геніальний” мозок. Уже навіть ті старі естебацькі свині були таки набагато людянішими. Так, ті старі пролетарські вибивали-тортурники, примітивні люди, що й виглядали, як примітиви, мислили, як примітиви, та й поводились, як примітиви, були однак ще якось подібні до людей. Тоді як Мейстржік був комуністом штучно облагородженого сорту. Він - нова людина, homo fizl, гігієнічно чистий, пластмасовий.
Цей представник нововиведеного виду поліційного бидла виглядав уже, немов якийсь банківський менеджер, у котрого замість обличчя калькулятор – такі без сумніву сподобались би Вацлаву Клаусу. І після листопада 1989 року подібні типи без найменших проблем, де тільки захотіли, робили собі кар’єру.
Під час допиту, чи то пак розмови, Мейстржік почав було верзти щось про вичерпаність сучасного поняття марксизму. Я дивився на нього з іронією і мовчав, так що після нецілої чверті години він відчепився. Наближалося 28 жовтня 1989, а з ним і наступна хвиля демонстрацій, отож вдома я не затримувався. Але той фізл шукав мене скрізь, зокрема, і в квартирі мого брата. Він задзвонив у двері, виховано привітався і зразу: чи не застав тут, бува, випадково мене? Брат відповів, що ні. Тоді фізл далі: а чи не відомо йому, де б я зараз міг бути, бо він мусить обов’язково зі мною поговорити. Брат сказав, що не знає і хотів уже зачинити двері. Та фізл ногою безпардонно зупинив їх. На що брат з розмаху і всієї сили двері таки затраснув. З коридору почулося скавуління. За кілька хвилин відізвалися тяжкі кроки, які почали поступово віддалятись у далеч. Фізл-філософ пішов у невідомому напрямку і вже більше не з’являвся.
Переклад з чеської Олега Белея
|
